Розповідь про жах через красу
«Мистецтво в окупації» це книга про бердянців для всіх українців. Її головна мета – розповісти про війну та окупацію через творчість.
«Зараз війна, та ми повинні говорити про поневолення нашого народу, про окуповані території. І ось виникла ідея розповісти про тих митців, які пережили окупацію, як вони себе відчувають, яка їх творчість на цей момент, коли вони виїхали з окупації, чи вплинула війна на їх творчість, і про що вони зараз своєю творчістю хочуть нам розповісти», – розповіла Яна.
Книга є результатом колективної роботи декількох співробітників Бердянського державного педагогічного університету. Разом з Яною Сичіковою, над нею працювали Наталя Цибуляк, Ганна Лопатіна, Анастасія Попова та Сергій Ковачов.
За словами Яни, обрати героїв книги було дуже складно. Але одразу вирішили, що це не обов’язково мають бути відомі бердянські митці.
«Ми, навпаки, хотіли показати з різних мистецьких дисциплін, з різних напрямків, по-перше. По-друге, різних вікових категорій і різного досвіду в мистецтві. Причому ми взяли інтерв'ю та помістили у цю книгу не лише митців, а нам було важливо і культурних менеджерів. Тобто той, хто займався створенням культурного простору в Бердянську. Насправді коли працюєш над цим, розумієш, наскільки Бердянщина талановита», – наголосила співавторка книги.
Пані Сичікова називає книгу рефлексивною. В ній митці діляться думками про війну, про місце мистецтва під час війни та про те, що воно їм дає.
«Нам важливо було почути їхні голоси, що вони відчувають. Донести ці голоси через твори мистецтва або через вірші. Щоб люди побачили відчуття митців, звірили їх зі своїми та відчули, що ми сильні, ми єдині, ми всі бердянці. Я вважаю, що ми повинні збирати свою культурну спадщину нинішню. Та яка була. Бо ми ризикуємо втратити все, що залишилося у Бердянську. У нас було багато талановитих людей, і якщо ми не будемо займатися цими питаннями, то ми повернемося дуже бідними, духовно бідними. Нам треба збагачуватися, розуміти, що наша духовність це те, що нас відрізняє від цієї нації, яка на нас напала», – зауважила Яна.
Голоси бердянських митців
До книги увійшли історії 12 митців з Бердянська. Кожен поділився, як саме він відчуває окупацію та війну. Яна розповіла про кожного героя.
«Письменництво – це психотерапія»
Віталіна Ганзина, вчителька, письменниця, видає дитячі книжки
«Вони настільки наповнені надією та Україною. Для неї дуже важливо нести наш український дух, нашу соборність, і вона пише вірші. Вона казала, до речі, під час інтерв'ю, що письменництво – це психотерапія. І це те, що рятує та змушує рухатися вперед. Тобто вона через свої книжки лікується від цього жахіття війни»
«Я показую через фарби всю красу України»
Марія Ревіна, танцівниця, художниця
«У неї настільки сповнені сенсу картини. Мені дуже подобається картина - "Україна", де дівчина сидить посеред нашого поля з пшеницею. Небо, жовто-блакитний пейзаж, і летить ракета в цей момент. У неї ще дуже важкий був виїзд з Бердянська, вона 18 днів стояла на Василівці. Вона сказала, що її це дуже підкосило, не могла оговтатися від цього і почати знову писати. Вона казала у своєму інтерв'ю, що мистецтво – це медитація»
«Окупація – це вірус, а Україна – це ін'єкція свободи»
Катерина Шальнєва, авторка коміксу «Пекельний курорт»
«Надзвичайний комікс про Бердянськ, про окупацію. В неї є чудова картина «Я тебе нікому не віддам», як вона стоїть на вокзалі з котом і тікає від окупації. Вона неодноразово була лауреаткою в конкурсах і постійно робить виставки своїх робіт. Вона під час інтерв'ю казала, що окупація – це вірус, а Україна – це ін'єкція свободи. Що може точніше передати взагалі те, що відчуває кожен бердянець і те, що зараз відбувається з нами?»
«Хотілось малювати свободу»
Анастасія Панова, вчителька, художниця
«Ми запросили її на проєкт, як непрофесійну мисткиню, бо вона не викладала ніде свої роботи. У неї до війни були міфічні сюжети. Потім вона казала, що під час війни це були чорно-білі картини. Однак Настя завжди намагалася десь помістити наш прапор і тризуб, бо їй це було важливо. Вона не змогла, звісно, вивезти жодну картину з окупації, все залишила вдома. Однак сказала, що коли переїхала, дістала альбом і малювала, малювала, малювала, поки все в неї не завершилося. Вона дійсно тільки так рятувалася від цього. Її фраза: «хотілося малювати свободу»»
«Я вірю в перемогу, ця віра надихає мене на науку та творчість»
Сергій Ковачов, графічний дизайнер, автор творчо-наукового проєкта «Наноарт»
«Він розмальовує мікроскопічні зображення наноструктур. Завжди цей проєкт мав гасло «Наука – це мистецтво», бо це наукове мистецтво. А під час війни, коли ще були в окупації, у нас є один арт «Фенікс». І Сергій каже, його повинен перемалювати. Він розфарбував фон синім кольором, а самого «Фенікса» – жовтим. Тобто він каже, цей Фенікс символізує нашу Україну. Вона зараз у вогні, однак вона відродиться, як завжди відроджується цей птах. Під час інтерв'ю він сказав, що я знаю, що Україна переможе, саме для цього я живу і працюю»
«Дитинство має бути безтурботним, діти мають радіти, бути щасливими»
Олег Балабан, директор бердянського Центру дитячої та юнацької творчості
«Коли почалася війна, в окупації центр не припиняв своє існування і роботу ні на день. Вони стали гуманітарним хабом для бердянців. Однак за це його посадили «на підвал», і він там просидів десять днів. Мені здавалося, що це повністю може зламати людину. Він не зламався, він виїхав і розгорнув свій центр у Запоріжжі. Олег каже, що в них зараз дуже багато вихованців. Бердянські діти знають, що це наш осередок. Дуже якісно зараз працюють, ну і це все для Бердянщини. Так звісно, це повністю онлайн-формат. Олег займається такою важливою місією, як на мене, це єднання громади»
«Я не могла навіть подумати, що мені треба танцювати»
Юлія Тараненко, викладач БДПУ, хореограф
«Коли вона жила в Запоріжжі, проводила для дітей Бердянщини майстер-класи, якісь заходи для їх відновлення. Допомагала виражати свої емоції через танці. Ну а також вона є засновницю ГО «Асоціації випускників-хореографів БДПУ». Вона сказала, що коли повернеться додому, то станцює танок на нашій Приморській площі. Ми сказали, що будемо танцювати танок всі разом».
«Мистецтво після війни стане мовою, якою будуть говорити, щоб зобразити усі барви війни»
Віра Кустря, учениця Бердянської художньої школи
«Нам захотілося показати мистецтво через призму маленької дитини. Вона вчиться в нашій Бердянській художній школі та малює. Її роботи багато разів перемагали на конкурсах дитячих малюнків. Вони чудові, такі цікаві, в українських мотивах. Дітки водять хороводи, наповнені неймовірним відчуттям. Тобто вони такі об'ємні за своїм посиланням, хоча це дитяча картина. Кожен рух, її творчість, кожне слово. І не дивлячись на те, що Віра ще така маленька, вона якось дуже не по-дитячому говорить, відчуває світ. Вона сказала, що після війни мистецтво – це буде та мова, на якій ми розмовлятимемо».
«Моє тіло відчувало страх і не лише тіло – моя душа»
Олена Мартиненко, викладачка БДПУ, керівниця ансамблю естрадного танцю «Марлен»
«Олена казала, що під час окупації була тиша в середині, та від цього боліло тіло. Це теж дуже гарно передає відчуття людини. Вона танцівниця, вона може про це говорити, вона розуміє це. Ми якось просто в собі переживаємо: то стомилися, то ще щось, спина ломить і так далі. Вона це пов'язує з нашим психічним станом і каже, що ми так своїм тілом ще переживаємо все. Вона казала, що через тіло у неї боліла душа. Як на мене, не дуже влучно»
«Тиша окупованого міста страшна»
Наталя Гумен, вчителька, поетеса
«Її вірші написані й під час окупації, і під час війни, коли вона виїхала з окупації. Це, мабуть те, що повинен прочитати кожен. Наталя публікувала вірші у Фейсбуці, навіть, коли була в окупації. Публікувала, люди читали. Наступного дня вона видаляла цей вірш, публікувала новий. Це було дуже потрібно бердянцям, люди дійсно читали, відчували. Як те, що я хотіла сказати, однак не можу, тому що вона може. В Наталі є цей дар: говорити за всіх і говорити дуже влучно. Вона казала, що тиша окупованого міста взагалі паралізує. І ось ти наче в кайданах. Вона казала: от зранку просинаюся, у мене новий вірш, я його пишу на клаптику, де тільки щось знайду, де можна записати, тому що не можу втратити. І каже, це нескінченний процес, бо слова просто приходять. Я з цим нічого не роблю, я просто беру ручку і пишу»
«Зараз всім дуже не вистачає спілкування, хочеться бути в колі однодумців»
Ксенія Клейнос, засновниця бердянського антикафе «Час Є»
«Це осередок нашої творчості, нашої культури, де молодь могла збиратися, проводити івенти, грати в ігри, організовувати майстер-класи, навчання, тренінги, все що завгодно. Після виїзду (з окупації – ред.) вона відродила це у Львові, але не просто як львівське антикафе, а як бердянське. Ми знаємо, що там діє виставка «Ми-Бердянськ», у телеграмі є відповідний канал. Вони реалізують цікаві проєкти про те, що для бердянців є Бердянськ, з чим асоціюється. Проводять безплатні психологічні консультації, розмовні клуби. Тому вважаю їх внесок в єднання нашої громади дуже великим».
«Терпимо, дерзаймо на благо рідної України. Їй це дуже потрібно»
Степан Герилів, викладач БДПУ, поет, волонтер. Нині покійний...
«Він завжди писав вірші на будь-яке свято, вони у нього просто народжувалися. Він був дуже серйозним борцем за Україну з 2014 року. Вони заснували разом з іншими активістами, волонтерами, Анеттою Омельченко волонтерський рух «Наші Атланти». Допомагали бійцям, всі ці роки збирали та возили на фронт речі, їжу, пакунки. Це говорить про душу людини, про самовідданість, про віру. Пан Степан показав своїм прикладом, що треба боротися до кінця. Він боровся до кінця. Він казав, терпимо, дерзаймо на благо нашої країни. І їй це дуже потрібно. А під час війни він вів воєнно-патріотичний щоденник. Щодня писав вірші, потім цей щоденник опублікував»
Відображають колективне відчуття
Яна Сичікова зазначила, що багато бердянських митців не увійшли до збірки. Тому вона сподівається, що вдасться випустити другу частину книги.
«Їхня рефлексія - це неймовірно. Як вони сприймають... Митці по іншому відчувають цей світ. Наскільки влучно вони однією фразою можуть сказати про своє відчуття, яке є не персональним, а колективним. Кожна ця фраза – те, що думаємо ми. Саме тому, я вважаю, що цей проєкт дуже важливий і дуже незвичний, який дійсно потребує продовження», – наголосила Яна.
Робота над книгою тривала півроку. За грантові кошти її випустили тиражом в 100 примірників. Але прочитати книгу можуть всі охочі абсолютно безплатно. Додаємо посилання на Гугл диск.
