Повідомлення в анонімний телеграм-бот "Brd24 – Бердянськ 24".
Я хочу слухати українські пісні, носити вишиванку, купувати продукти за гривні.
Час від часу син по відеозв'язку показує мені місто, де вони зараз живуть, водить по магазинах, знімає ціни в супермаркетах і я відчуваю наче дійсно перебуваю там, поряд з ним.
Крізь сльози та біль стає тепло. Цих емоцій вистачає на пару днів. А потім знов депресія, відчай і ненависть до росіян.
Ми, люди які залишилися в окупації, не хочемо тут бути. Ми вимушені, бо не можемо покинути батьків, бо не готові залишити росіянам своє майно. Бути тут наш свідомий вибір, але ми цьому не раді.
Так, у нас є російські паспорти, ми отримуємо їхні пенсії, але це умова для виживання серед вовків. Зрештою хтось має зустрічати наших військових, коли вони звільнять Бердянськ. Якщо...
Ми радіємо вибухам, бо знаємо, що прилетіло куди треба. Ми донатимо та молимося за своїх хлопців і дівчат в ЗСУ. Ми знаємо до кого прийдемо після деокупації, ми запам'ятовуємо зрадників.
Нещодавно проходила повз сусідній будинок, там живуть росіяни. Від цього стискається серце. Я не уявляю наскільки боляче власникам.
Ми тут заручники, бо навіть при бажанні виїхати, не всі можуть собі це дозволити. Поїздка в тисячі кілометрів дороговартісна і складна. Нещодавно дізналася, що для цього потрібен український біометричний закордонний паспорт. Його нема.
Є, звісно, варіант через Колотилівку, але йти пішки під обстрілами зможе не кожен. Нам важко залишатися тут, нам страшно, що ми не можемо виїхати.
Ми мріємо опинитися на волі хоча б на тиждень, ми поступово втрачаємо надію обійняти своїх дітей, але ми тримаємося вірою в ЗСУ. Дуже хочеться донести до всіх, хто на підконтрольній, хто не був в окупації, знайте, люди, що ми не зрадники. Ми українці в полоні ворога.
