Повідомлення без виправлень та будь-якого редагування.
«Я ніколи жодного разу нічого і нікуди не писала, не скидувала і навіть рідко коментувала. В соцмережах зареєстрована. Але для того, щоб щось почитати новини, знати у кого день народження. Нічого такого.
Прошу анонімно, бо самі знаєте чому.
Найбільша проблема, що нам з чоловіком навіть ні з ким тут про це поговорити. Виходиш на двір, бачиш знайомих людей. Але розмовляєш ні про що. Погоду, природу, болячки, продукти. Не про те, що дійсно хвилює. Бо не знаєш: чи можна їм довіряти, чи не рознесуть далі… А потім до тебе прийдуть на розмову уже ті, з ким не те що розмовляти – на одному полі сидіти не хочеться, одним повітрям дихати не можеш.
По деяким уривкам, словам розумієш, що багато люди змінилися. Кого давно знали. Їм все одно в кращому випадку. Я ж і сама не побіжу по Бердянську зараз із українським прапором, і від них цього не вимагаю. Але неможливо нормально сприймати: «Ну чєчєнци, ну вони тоже нормальні, ходять тут, помогають, слідять за порядком, шоб не стріляли».
Та чеченці може і нормальні. Але ті, хто у себе вдома, а не в Бердянську з автоматами. Саме тому тут і наших дітей, друзів немає – тому що «нормальні» чеченці є. Невже це комусь незрозуміло?
Та й хто тут коли стріляв, поки росіяни не прийшли?
Я майже ніколи не розмовляла українською. Це не те що принципова позиція, а просто не розмовляла. Вчила в нашому універі, але україномовного кола спілкування не було, от і не розмовляла.
Але ви навіть не уявляєте, як прошибає, коли ти чуєш, як хтось тут зараз в Бердянську говорить щось українською. Як блискавкою б’є. Дивишся на нього, як на Ісуса. Таке тепло звідти несеться. Була б в цю мить нагода проголосувати за Президента України – я б вибрала цього невідомого чоловіка, який просто сказав: «Піду біля моря пройдуся, трохи повітрям подихаю».
Найбільше дратують пенсіонери. Не всі, але багато. Бабки, діди, які завжди чимось невдоволені були. Вони ніби якусь молодість відчули, і наче невидиму, тільки їм зрозумілу владу. Вони почали всіх тут повчати, агітувати і погрожувати, що розкажуть туди куди треба, якщо їм щось не подобається. Абсолютно тупі, але натхненні обличчя. Чесно, бісять. Їх життя завершується, але вони заради смерті саме в росії з легкістю готові зламати і твоє, і ще багато інших життів.
Нам з чоловіком і сорока ще немає, а ми вже теж як пенсіонери. Не ці, про кого написала, але також пенсіонери. Постійно вдома, трохи вийшли, подихали і знову додому. Поїли, кіно, інтернет, і спати. І так щодня. І дедалі гірше, всередині просто тиша і певна надія, що все обов’язково зміниться. Ну не може так бути вічно.
Ми самі винні, що тут залишилися, не виїхали раніше. Ми могли, але чекали. Що все налагодиться. Тепер, кажуть, це складніше набагато. Але то наші проблеми.
Якщо зможете – опублікуйте моє повідомлення. Я так зрозумію, що хоч ви зі мною говорите.
Ну і нехай інші прочитають. Ті, хто в такому ж стані. Нехай зрозуміють, що вони не одні такі.
Я так хочу, щоб Бердянськ звільнили. Я просто хочу йти як раніше нашим містом, з усіма вітатися, балакати, сміятися, обговорювати плітки, хаяти владу. Ви не уявляєте там навіть яка це розкіш – просто говорити те, що ти хочеш. В цій тюрмі на свіжому повітрі, в окупованому Бердянську, вона недоступна».
