На той момент 10-класниця Анастасія в окупації просиділа півроку, проте не думала залишатися в місті. Постійна напруга, необхідність підбирати кожне слово в спілкуванні з оточуючими… Вищу освіту однозначно бажала отримати на підконтрольній Україні території.
Дорога до Запоріжжя була дуже складна. Три дні та дві ночі дівчина провела на заправці біля Василівки в неймовірну спеку. Відсутність нормальної їжі, можливості сходити в туалет та антисанітарія загалом. Компанії в автобусах стали вже родиною між собою, відчувалася особлива атмосфера.
Ось настає черга нашого автобусу та попереду чотири блокпости. Повна тиша та тільки відчуття очікування. Побачивши військових, які проводили нас до безпечної території через «сіру» зону, ніхто не міг втримати сліз. Слова подяки, теплі обійми… Незважаючи на те, що ніхто не приймав душ вже кілька днів. Вигляд залишає бажати кращого, але всі свої – українці.
Приїхавши до Запоріжжя, дівчина насправді вдихнула свіжого повітря. Відчувалося, що їй потрібен час, щоб прийти в себе та повірити, що все буде нормально. Вона вдома, серед своїх людей та в безпеці.
Перший похід до АТБ, від якого вона так відвикла за час життя в окупації. Все рідне: люди, птахи, прапори на кожному кроці.
Проте ейфорія тривала недовго. Перша тривога, перші вибухи, відчуття того, що ось-ось щось прилетить у тебе. Але за відчуттям страху за своє життя ні на секунду не промайнула думка: «Навіщо я виїхала, бо я була в Бердянську в тиші та спокої».
Звук сирени, вибухи, вбивство цивільних та щоденний ризик для свого життя… Проте життя в штучно створеному спокої без свіжого повітря вбиває зсередини.
Після виїзду до Запоріжжя, а потім до Києва минуло півтора роки. За цей час я відчувала багато страху, пройшла велику кількість труднощів, смуток за рідними та домівкою, проте розуміння, що я серед своїх людей, заспокоює краще будь-яких ліків.
