Ще один пост з окупації надійшов в анонімний телеграм-бот "Brd24 – Бердянськ 24". Мова оригіналу, синтаксис, пунктуація збережені.
Тут добре лише пенсіонерам, зрадникам і дурням. Хоча часто люди талановито поєднують в собі кілька цих характеристик. Я от не розумію, як можна бути задоволеним, коли тебе з 21 сторіччя закинули у 20?
Я колись дуже сумував за Радянським Союзом: смачним морозивом, Бригантиною на Косі та цінами в копійках. Але зараз, лише зараз усвідомив, що це лише сум за дитинством, за безтурботністю юних років, а не за СРСР як таким. Усвідомлення прийшло разом з совком, який принесли окупанти. Наше життя це дефіцити, дурні правила та суцільні обмеження. Тут не діють закони, ми вдома, але тепер ми тут ніхто.
Все частіше приходить думка, що деокупації не буде. Росіяни настільки міцно вчепилися в нашу землю, вони такі впевнені в своєму становищі, а Україна здається такою далекою, що перспектива повернення мариться хіба що у снах. Нам, тим хто не радіє «асвабаждєнію», боляче від думки, що ми не знаємо, коли побачимо своїх дітей та онуків, що ми заручники клятих окупантів, бо з певних причин не можемо поїхати. А як поїдемо, то швидше за все нас не пустять назад. Що ми не господарі своєму майну, та що там… своєму життю. Бо свободу у нас відібрали. Ми вільні лише в думках, лише у мріях. Українською.
Над містом наче навис сум. На вулицях, в магазинах все більше незнайомих обличь. Вони не бердянці, навіть не українці.
Ось в магазині працівниця з Середньої Азії, ось біля банку російський солдат, от на базарі чиста російська мова. Іноді здається, що їх тут більше, ніж нас.
Люди розповідають, як їхнє житло нахабно відбирають. Для цього, виявляється, не обов’язково поїхати з ТОТ, достатньо кілька днів провести на дачі. Повертається дідусь, а квартира опечатана та вже визнана «безгоспною» і «процесс необратим».
А ще для нас проводять квести. Щоправда невеселі. Я людина передпенсійного віку, хворі очі, а потрапити до окуліста в поліклініці нереально. Битися за талон о шостій ранку нема ані сил, ані відповідного настрою. Тому обрав альтернативу – «Візант».
Колись приватники працювали якісно та швидко. Колись. Я записався до окуліста перед новорічними святами та потрапив на прийом навесні, в середині квітня. Про якісь операції навіть думати страшно, бо на те треба купа часу та грошей.
Взимку не пощастило лежати в лікарні. Там був свідком, як людину зі складним переламом змусили кілька годин чекати без знеболення, бо в першу чергу оперували російського військового.
Нещодавно в магазині побачив українські товари. Це гріє душу. Втім все більше здається, що нас злили, що є якісь домовленості, про які нам забули сказати.
Нас віддали, ми це розуміємо, а чи будуть забирати назад? Ми у відчаї. У нас більше немає сил чекати. Ми хочемо додому до України. Але чи хоче Україна нас? Ми більше не віримо обіцянкам про «українське літо в Криму» та синьо-жовтий прапор над виконкомом от-от. Я живу одним днем. Просинаюся і занурююсь в хатні справи, щоб не збожеволіти. Я ненавиджу своє життя, бо був щасливим ще два з половиною роки тому, мав сім’ю, роботу, плани та мрії. Тепер я просто існую.
Ненавиджу окупантів, обожнюю українське та сумую за рідними. Нас багато, але ми всі відчуваємо себе одинокими, бо навколо вороги та зрадники. Наскільки вистачає людини в такому режимі? От і перевіримо.
