Наскільки ж сучасним, цивілізованим людям важко зрозуміти це нелогічне прагнення росіян та їм подібним до самоприниження. Чи не кожне звернення бердянських топ-зрадників до їх наставників – це чистий, рафінований сором.
Із сьогоднішнього Сауленка в пропагандистському каналі: «Хочу сказать слова большой благодарності нашим шефам із Твєрі»… Так майбутній в’язень прогинається перед представниками російської глибинки за пару мішків фінішки, лінолеум та комп’ютер для якогось їх чергового центру незрозуміло для чого.
І це в колекцію до решти попередніх холопських висловлень в сторону забитої російської периферії.
Чи могли колись Твєрь, Чебоксари, Махачкала уявити, що вони можуть бути шефами хоч для когось? Не для віддаленого дитсадка, гуртка «анонімних алкоголіків» чи центра психологічної розгрузки. А прямо для цілого міста, регіону? Які, до того ж, до їх «шефства» і «кураторства» почувалися в мільйон разів краще і щасливіше.
Чи могла глибинка країни-терориста подумати, що за підгузки, консерву чи мішок цементу її будуть «благодаріть» пристрасніше, ніж в самих сміливих еротичних фантазіях? Але з бердянськими колаборантами мрії збуваються…
Трохи розумієш, чому наші зрадники так і не змогли за 30 років інтегруватися хоч і в проблемну українську, але все ж таки демократію. Чекали шанс знову відчути себе частиною великого рабського прошарку суспільства. Щоб не думати, не вчитися, не прогресувати, не голосувати… І зараз по-повній користаються усіма атрибутами свого становища.
Як же важко осягнути цей психологічний мазохізм, це бажання отримати собі домінанта у 2023-му. Ми їх ніколи не зрозуміємо.
